Як перемога на Паралімпіаді оголила "зрадофілію" українського суспільства

Ми всі звикли до "зради". Кожен з нас є її заручником. Ми не вміємо радіти перемогам, сприймаючи їх як щось незвичне, нецікаве чи буденне. Те, що зробили паралімпійці у Ріо більшістю українців сприймалося якось звично. Можливо, більшості банально не цікава Паралімпіада. І цих людей можна зрозуміти. Але подібного результату на цих змаганнях в історії України ще не було - 117 медалей, 41 з них золота. Це рекорд. Раніше кращим показником наших паралімпійців було 82 медалі у Лондоні-2012. 

Проте, цей успіх навіть не зрівнявся за рівнем обговорення "обнімашок" українських олімпійців з росіянами, чи їхнім провалом на Олімпіаді-2016. Ми більше говоримо про "нитіка" Беленюка, який вибиває квартиру, про зрадників, провал у Ріо і скандали в Мінспорту, ніж звертаємо увагу на перемогу країни. Це перемога, друзі - вона унікальна.

Дана перемога є незвичною, оскільки її здобули спортсмени-паралімпійці країни, де немає гідної підтримки спорту, а також турботи про людей з особливими потребами. В цій країні не те, що знайти роботу для цих людей є проблемою, але для багатьох банально зайти у транспорт. Але, тим не менше, вони перемогли. А країна проспала їхню перемогу.

На передових спортивних ресурсах замість радості я бачу фразу: "Наші спортсмени привезли з Ріо 117 медалей. А нам з вами доведеться за це заплатити чималеньку суму". І далі цифра - 86 млн. гривень. Це бюджетні кошти, які будуть витрачені на призові. Якісь $3 млн для людей, котрі прославили Україну. І вони заробили більше, ніж олімпійці (майже 22 млн грн) і по факту, і по досягненням. 

Наше суспільство хворе на "зрадофілію". Ця хвороба засіла у нашому мозку. Суспільство не бачить перемог. Так нас виховували? А що ми бачили в житті? Від першого дня Незалежності у новинах ми дивилися "чорнуху", як олігархи за безцінь отримували колись "народні" заводи, владу, яка вела війну проти власного народу. Нам втлумачували завжди, що Україна - це держава без майбутнього причому всюди - навіть у передових вишах викладали не тільки патріоти, але старі марксисти, котрі сумували за "совком" і кляли державу на лекціях. Надія після Майдану-2004 померла вже у 2005-2006-у, коли у крісло прем'єр-міністра знову сів Янукович. Потім криза і прихід до влади цього президента-зека. Наші спортсмени, футболісти, програють усім. Перемоги - маленька рідкість. Телебачення і ЗМІ концентрує нашу увагу більше на поразках. І протягом всього цього часу виросло ціле покоління "зради", яке звикло бачити поразки навіть там, де їх нема. А перемоги для нас - це не цікаво. Бо вони бувають рідко. 

В майбутньому нам варто звикати до перемог. Бо їх потрошку ставатиме все більше.