Чому не країна має дякувати Верняєву за медалі, а він Україні

Олег Верняєв, український гімнаст, на цій Олімпіаді здобув дві медалі - "золоту" і "срібну". Він прославив нашу країну, оскільки виступав під українським прапором попри те, що його постійно заманювали до себе високими зарплатами росіяни, азербайджанці та інші "валютні" країни з колишнього СНД. Але Верняєв не поїхав - він продовжив виступати за нашу державу. І саме тому, ми маємо сказати йому "дякую". Чи правильна така думка? 

Олега Верняєва не можна судити за те, що він у складний час, коли йде війна, показово фотографується з росіянами у Ріо, не варто звертати увагу на те, що він підписаний в соцмережах на групу "Путін лідер", бо він не став спілкуватися з російськими ЗМІ і прославив Україну на Іграх-2016 - такої думки дотримуються багато людей в нашій країні. 

Але інша сторона говорить про те, що під час війни донецький спортсмен має робити так, як грузинський дзюдоїст Лаша Шавдуаташвілі, якщо він українець - забути про всі зв'язки з росіянами, бо в нас війна, Росія анексувала Крим і бойовики, які фінансують з цієї країни, окупували його рідний Донецьк. 

Насправді визначити, хто тут правий, майже неможливо. Оскільки так чи інакше неправі будуть всі. Сторона Верняєва може зауважити, що він давно дружить з російськими спортсменами, які не мають відношення до війни. А опоненти скажуть - спортсмени є складовою політичного режиму Росії, оскільки спорт ще з часів СРСР повністю включений у політичну гру країни. І це доводить навіть нещодавне допінгове розслідування ВАДА, в якому довели про причетність ФСБ до допінгової програми в цій країні.

Автор цього тексту швидше відноситься до опонентів. Оскільки я знаю людей, які втратили чоловіків в АТО, бачив матерів, сини яких полягли на Донбасі. Таких людей у нас в країні досить багато. Скільки там офіційних військових втрат - понад 2600 загиблих солдатів? А які неофіційні? Хоча б заради цих людей Верняєву та іншим спортсменам варто було б принаймні не робити такі знімки, заяви, інтерв'ю російським ЗМІ публічними, знаючи, що це для багатьох буде образою.

Окрім цього я не розумію, чому Україна має говорити дякую Верняєву та іншим олімпійцям і прощати їм все? В якій країні Верняєв виріс у спортсмена? Правильно, в Україні. Держава вкладала у нього гроші і з цих грошей (можна скільки завгодно говорити про копійки) виріс олімпійський чемпіон. Більше того, він отримає гроші від України, з бюджету, в який кожен з нас платить податки, чималі кошти - $125 тис за "золото" і $80 тис. за "срібло". Де був би Верняєв, якби не народився в нашій країні? Чи був би він взагалі олімпійським чемпіоном?

Ось це все і є подяка за те, що у Ріо-2016 звучав Гімн України. Швидше навіть він має дякувати, що в Україні він став тим, ким він є. І, так, ми маємо право вимагати поваги до українців, які загинули у війні з російськими "підстилками" хоча б тим, щоб не робити свою "дружбу" публічною, бо там, у Ріо, Верняєв і Ко представляють не себе, а країну.

Поважний спортивний журналіст Олександр Ткач нещодавно написав матеріал, в якому була досить цікава думка. Я хочу зацитувати її.

"Спортсмен може любити Україну, але бачити її зовсім інакше і хотіти для неї зовсім іншого майбутнього, ніж ви. Це нормально - більше того, це зустрічається набагато частіше, ніж вам здається. Спортсмен може не любити Україну, бути індиферентним до її сьогоднішнього, минулого і майбутнього, але бути при цьому крутим професіоналом і завойовувати медалі під її прапором. Це не дуже романтично, але теж нормально", - йдеться в тексті Ткача на потралі Tribuna.сom.

Можу погодитися з тим, що даний порядок речей є характерним для нашої України. Але прийняти те, що спортсмен, який не любить Україну і захищає її честь - це нормально, на жаль, ні. Даний спортсмен у такому разі виглядає звичайним пристосуванцем, конформістом. І нормальною відповіддю на такі речі з боку людей, для яких країна не є територією для заробітку, стає публічний осуд. Чи виправить він щось? В голові такого спортсмена навряд чи. Але можна досягти певних невеличких цілей - щоб він перестав публічно демонструвати "дружбу" "братніх народів" чи просто українця і росіянина, оскільки через війну ці поняття змішуються. І звичайна дружба людей так чи інакше перекочовує у політичну площину через велику заполітизованість нашого суспільства. 

В нашій країні дійсно багато людей, які бачать її розвиток не так, як ми. Прихильні не до європейських цінностей, а до "слов'янської єдності". І боротися з цим можна лише знаннями, українізацією, показуючи переваги українського, європейського над проросійським. Спортсмени в даному випадку не є виключенням. Оскільки, коли країна обирає шлях, то ним рухаємося разом. Якщо цей шлях не подобається - будь пристосуванцем, або їдь.

Але складати руки і казати - це ж нормально. Пробачте, нехай так роблять десь там, на Росії.