Медалі українських спортсменів на Росії: перемога чи зрада?

У перший змагальний день на європейському чемпіонаті з ушу, що триває в Москві, наші співвітчизники завоювали відразу п'ять нагород найвищої проби. Здавалося б, чому не порадіти? Наші хлопці та дівчата поїхали у лігво ворога та здобули там медалі, серед яких багато золотих. І це не поодинокий випадок в останній час. Ще раніше наші хлопці та дівчата їздили на Росію і перемагали на чемпіонаті Європи з самбо, був і виїзд на чемпіонат світу з хокею з м'ячем, інші турніри, які висвітлювалися скромніше, ніж змагання з більш популярних в нас видів спорту.

Є в цьому успіху щось приємне. Але при цьому постає важливе питання: чи сам факт участі українців в змаганнях, що проводяться на території країни-агресора не суперечить позиції України у відносинах з ворожим сусідом? З однієї сторони – ми підтримуємо санкції проти Росії і вимагаємо відібрати у цієї країни чемпіонат світу з футболу у майбутньому, а з іншої – відправляємо наших спортсменів радувати росіян своєю майстерністю вже зараз. Якось не логічно виходить.

Так, можна багато говорити про календар змагань, географія яких формується заздалегідь і на це ми не можемо вплинути, говорити про важливість практики для спортсменів і про те, що спорт поза політикою. Але остання теза вже давно сприймається як жарт, особливо після того, як російські хокеїсти розгулюють світом в футболках з Путіним і Шойгу, а перші два фактори, безперечно, важливі, але все ж підлягають обговоренню та корегуванню.

Коли наші біатлоністи не поїхали в Тюмень на Гонку чемпіонів в квітні цього року, ніхто особливо не сумував, а фізична форма наших спортсменів критично не постраждала. І хоча в федерації біатлону відкинули політичні мотиви такого рішення, сам факт того, що у нас спокійно пережили відсутність наших хлопців та дівчат на цьому змаганні, не викликає суперечок. При тому, що біатлон – реально популярний в України вид спорту, а от ушу, при всій повазі до тих, хто займається цим видом єдиноборств, не такий вже і резонансний випадок, аби жертвувати при цьому принципами.

Звичайно, у цьому контексті важливим буде питання щодо футбольного мундіалю, який прийме Росія через два роки. Так-так, прийме, хто б там чого не вимагав. Принаймні, у ФІФА вже точно не заберуть турнір у росіян, хоча б тому, що робити це банально пізно. Так от, чи треба відправляти на ЧС-2018 нашу збірну? Звичайно, якщо дотримуватися єдиної послідовної позиції, яка мала б бути прийнята на найвищому рівні, то треба відмовлятися, причому вже зараз, доки не розпочався відбірковий цикл.

Але знову ж таки, повертаємося до фактору резонансу. Футбольний мундіаль – надто велика подія у світі спорту, що за масштабом поступається хіба що Олімпіаді. Надто сумними можуть стати і наслідки для українського футболу в разі відмови брати участь у змаганнях, а головне – чемпіонат світу з футболу реально може стати продовженням нашого протистояння з країною-агресором, про яке, як і після Євробачення, буде говорити весь світ. І ось цей виняток з неписаних правил про принциповість реально коштує того, щоб його зробити. 

Якщо вже їхати змагатись на Росію, то на це повинен дивитися весь світ. Тоді як турніри з видів спорту, про існування яких багато хто з українців навіть не здогадується, здаються не таким вже серйозним приводом для того, щоб везти наших спортсменів на ворожу територію і розважати там місцеве населення.

В принципі, це може стосуватися й інших видів спорту - якщо ми їдемо на Росію на змагання, то їдемо як на війну, "бити ворога у його лігві", з чітким політичним меседжем і відповідними демонстраціями патріотичного змісту. В противному випадку, такі поїздки виглядають колаборацією.