ЧС 2018
Вибори-2019
Обличчя
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Чому Україні потрібні власні футбольні герої, а не хорватські

Переважній більшості українців так і не вдалося повноцінно бойкотувати чемпіонат світу з футболу на Росії

Depo.
13 липня 2018 09:00
ФОТО: depo.ua

І справа тут не в перегляді або в ігноруванні трансляцій футбольного мундіалю. Справжньою інформаційною бомбою під час ЧС-2018 став вчинок двох членів хорватської футбольної збірної на Росії, який українські вболівальники і не тільки вони сприйняли як героїзм. Хоча насправді ситуація далеко не така однозначна і "героїчна".

Захисник збірної Хорватії Домагой Віда, який грав у київському "Динамо", разом зі скаутом збірної Хорватії Огненом Вукоєвичем, який досі працює у структурі українського столичного клубу, після перемоги у 1/4 фіналу ЧМ-2018 над Росією записали відео, на якому перший з них голосно вигукнув "Слава Україні!", а другий присвятив перемогу над росіянами Україні і "Динамо".

Це коротке відео стало неймовірним подразником для росіян, які негайно почали вимагати "хорватської крові" у ФІФА. Але не набагато менша реакція кардинально іншого характеру виникла в Україні – хорватських сміливців буквально за кілька годин зробили справжніми героями, які відчайдушно захищають інтереси не чужої їм держави на російській землі. І цей загальний ажіотаж, який спричинив появу цілої армії фанатів збірної Хорватії, дещо бентежить.

Немає сенсу сперечатися з тим, що вчинок Віди та Вукоєвича був корисним для української сторони. Як мінімум, він ще раз довів хитру сутність чиновників, які опікуються світовим футболом і, що там вже приховувати, вкотре показав нутро "ватних" росіян, які накинулися на хорватських українофілів, немов ті скоїли найгірший злочин проти Росії та її інтересів. Але чи варто вважати Віду та Вукоєвича такими вже відвертими бійцями за українські інтереси? Не кажучи вже про те, що переважна більшість футбольних вболівальників в Україні синхронно і оперативно стали фанатами збірної Хорватії загалом. Ось тут є питання, які ми не можемо не озвучити.

Найголовніше з них – чи варто було українцям так миттєво сприймати на свій рахунок вчинок "хорватської двійки"? Судячи з усього, відео, яке стало надбанням громадськості, взагалі не адресувалося широкому загалу, а його герої (про що можна здогадатися з виразу їх облич) були трошки напідпитку і не здогадувалися про те, що їх слова почує так багато людей. Чому ця версія виглядає правдивою? Та хоча б тому, що після того, як скандал розгорівся на повну потужність, і Віда, і Вукоєвич не стали наполягати на міцності своїх слів. І якщо Огнен ще якось тримався і може вважатися жертвою (втратив посаду у збірній), то Домагой ніяк не постраждав і взагалі в ефірі російського пропагандистського каналу вибачився за свій вчинок, почавши розповідати про повагу до Росії. Хіба так чинять герої?

Про те, що інші хорвати навіть і не думали підтримувати українську позицію своїх двох співгромадян і казати не варто. Ба більше – фанати "картатих" вже на наступний день "змайстрували" величезний банер, на якому написали "Дякуємо Росії!" і розтягнули його на стадіоні в Москві. А керівники Хорватського футбольного союзу на чолі з Давором Шукером разів з десять вибачилися перед Росією за те, що накоїли члени хорватської футбольної команди. То де тут героїзм?

Але повернемося до Віди та Вукоєвича. При всій зовнішній симпатії до їх вчинку, не варто забувати про "бекграунд" цих футболістів. А він у Домагоя та Огнена не найкращий і дещо конфліктує з "заявленим патріотизмом". Вукоєвич, якщо хто забув, без жодних роздумів свого часу перебирався з київського "Динамо" до московського "Спартака" і заробляв гроші на Росії, не надто переймаючись давньою клубною ворожнечею між киянами та москвичами. Щодо Віди, то тут інша історія. Може хтось вже і встиг забути, але у хорвата за часів виступів в Україні була дика історія з керуванням автомобілем в стані сильного алкогольного сп'яніння, і добре, що тоді хорвата вчасно встигли витягнути з машини "копи", бо якщо б Віда напідпитку посадив би на капот декілька киян, навряд чи він би зараз зізнавався у любові до українців і взагалі б грав на Росії на мундіалі. Ось такі персонажі миттєво стали героями футбольної (і не тільки) України. То ж є привід переглянути свої симпатії.

До чого все написане вище? Зовсім не до того, що Віду та Вукоєвича треба негайно почати ганьбити. Скоріше до того, що українці навіщось вигадали собі героїв там, де їх немає. Точніше є, але вони не герої України, а герої Хорватії. Збірна цієї країни продемонструвала неймовірний бійцівський дух і волю до перемоги, відігравши три додаткові 30-хвилинки на мундіалі, викинули з турниру росіян, і цим можна дійсно захоплюватися зі спортивної точки зору, проте до України та їх інтересів ці подвиги не мають ніякого відношення.

Можна скільки завгодно захоплюватися хорватським патріотизмом, їх згуртованістю та бійцівськими якостями, проте нам самим підписуватися під їх перемогами не варто. Варто брати з них приклад і ростити таких же патріотів своєї країни для своєї збірної. Бо у нас з цим, чесно кажучи, є певні проблеми, що, до речі, довів навіть цей мундіаль на Росії, під час якого один з гравців української національної команди весело проводив час на території країни-окупанта, а інший з болем сприймав критику на адресу форварда збірної Росії і ставав на його захист в соцмережах.

В цьому плані хорвати можуть і мають бути прикладом для нас. Але вони не можуть бути українськими героями замість тих, яких ми маємо виховати самі. Героїв, яким не доведеться просити пробачення за слова "Слава Україні!", яким не треба буде пояснювати, чому в соцмережах не може бути і натяку на підтримку росіян, і яким і на думку не спаде видавати на публіку маячню про "братські народи" і "сусідів".

Вчинок Віди та Вукоєвича – то втіха для українців і привід зайвий раз поспостерігати за масовим "підгорянням" у сусідів-окупантів, але це точно не привід "розчісувати під одну гребінку" всю Хорватію загалом і навіть окрему її футбольну збірну, стаючи відчайдушним вболівальником "картатих". Там багато різних персонажів і навіть ті, які кричать на камеру "Слава Україні!", не такі вже й однозначні, аби бездумно вклонятися їм за героїзм.